Офіційний веб-сайт
Лугинська районна державна адміністрація Житомирської області




Урядова гаряча лінія Очищення влади Центр допомоги учасникам АТО Замовлення на кадри субсидії Енергоефективність ДЕРЖАВНА СЛУЖБА УКРАЇНИ У СПРАВАХ ВЕТЕРАНІВ ВІЙНИ ТА УЧАСНИКІВ АНТИТЕРОРИСТИЧНОЇ ОПЕРАЦІЇ Все про субсидії Калькулятор розрахунку субсидії Децентралізація влади База дітей-сиріт

Державні інтернет-ресурси:

Офіційне інтернет-представництво президента 
України Верховна рада України
Урядовий портал
Житомирська ОДА

Головна сторінка Житомирська ОДА Урядовий портал 24 червня 2018 р.
 

































































РайСЕС

Новини
 

 2015-01-26

Ще одна історія добра

Про таких людей рідко пишуть і ніколи, мабуть, не знімуть фільм. Ні, це не герої рятувальних служб і вони не мають фантастичних здібностей. Звичайні собі люди. Добрі, щирі, відкриті і такі прості. Спитаєте, що ж в них такого особливого? Та те, що вони – саме життя, сенс якого у добрих справах та вмінні завжди йти назустріч іншим. Адже, як говорять? Не знаєш, як вчинити – вчини по-людськи. І є ще в нашому зіпсованому світі такі, повірте.
Ця історія не почнеться у великому місті з безліччю можливостей, а якраз навпаки. У маленькому селі із українською назвою Калинівка живе сім’я Жилюків, а для прихожан місцевої церкви вони батюшка Іван, матушка Галина і їх донька із християнським ім’ям Надія. Батьківщина обох – неподалік Почаєва, де Іван Петрович та Галина Дмитрівна були знайомі ще з дитинства. Навчання, армія та робота розкидали їх по різних містах, проте доля – штука вперта і через роки звела цих двох людей під одним дахом та поєднала в родину.
Це зараз отець Іван – людина, яка більше двадцяти років є служителем сільської церкви, а в юності він – студент лісотехнікуму, лісник, як і його батько, в армії взагалі моряком був. Та пішов по слідам дядька, який був священнослужителем і обрав згодом навчання у духовній семінарії, у місті Луцьк. І як отримав після навчання благословення на службу у церкві села Калинівка, так і служить у ній сьогодні.
Прихожан своїх отець Іван знає і поважає, кожну службу чекає в Храмі Божому. Проте, каже, що якби люди частіше приходили до церкви не лише в день служби, а просто за порадою, то був би тільки радий допомогти і має що підказати кожному з них.
За традицією матушка – опора і підтримка свого чоловіка у церкві та присвячує цьому своє життя. Принаймні, це звична справа у сім’ях священнослужителів. Проте, Галині Дмитрівні цього виявилося мало і от вже більше двадцяти років вона працює сестрою милосердя районного територіального центру та обслуговує дев’ять жінок, маючи при цьому близько сорока років трудового стажу. Встигає і вдома, і на роботі, і в церкві, хоч і не без труднощів та браку часу. Матушка соромиться, коли питають про роботу і грамоти, які отримувала за сумлінну працю, але не відмітити, що вона – одна з кращих сестер милосердя просто неможливо. Для когось це лише робота, проте, я вважаю, що такі люди не просто займаються доброю справою, а й фактично розділяють із іншими своє життя, а це, погодьтесь, дорогого варте.
Важко повірити, але за стільки років на духовній і соціальній службі, подружжя Жилюків живе у власному будинку лише три роки. До цього їм довелося пожити у Великому Дивлині з півроку, а згодом і у сторожці при церкві, де зараз служить батюшка Іван. Дивно, але саме про сторожку родина має найбільш теплі та веселі спогади. Приємним збігом для родини виявилось те, що їх нинішня домівка збудована батьками Двуреченського В. П., який провів там своє дитинство. Сім’ї Івана Петровича та Валерія Павловича знайомі давно і зараз в них теплі і дружні стосунки, а поєднує їх спільний дім, який для одних – батьківська домівка, а для інших – рідна оселя, хоч і не такий довгий час. Дім не такий вже і великий, але за нагоди радо приймає дві родини, яким завжди є про що поговорити. А так же і має бути серед нас, людей.
Про подружжя Жилюків можна написати не одну розповідь та згадати не одне добре діло, але сьогодні наша історія не про них, а ту, кому вони передали все тепло і доброту та навчили головному – ніколи не здаватися.
Діти – відображення своїх батьків і те, що в них з дитинства закладено. Не дивно, що у таких батьків, як Іван Петрович та Галина Дмитрівна – милосердна і талановита дитина, їх опора і гордість, радість і підтримка, їх Надія. Дівчина – інвалід з дитинства, проте Надя виявилася набагато сильнішою та цілеспрямованішою за своїх однолітків і вперто продовжує свій шлях. Школу вона закінчила із відзнакою, а одразу після неї втілила свою мрію і вступила до університету, по закінченню якого стала дипломованим юристом, до речі, теж із відзнакою. Труднощів у навчанні, каже із усмішкою, не було і за нагоди Надія залюбки повчилася б знову. Її девіз по життю – добиватися свого, тож не дивно, що із такою установкою все у неї виходить легко і без проблем. На питання, яку ж додаткову спеціальність здобула б, впевнено відповідає – юрист, тільки з іншим профілем. Це говорить тільки про те, що професію обирала серцем, адже лиш воно в таких справах не має сумнівів. Допомагати людям – коротко, але так точно характеризує дівчина свою професію. Шкода тільки, що в нашій державі таким, як вона, людям з особливими потребами, професія не завжди допомагає реалізувати себе і поки Надя тільки мріє про власне робоче місце та юридичну практику, маючи при цьому світлу голову та величезне бажання.
Звучить банально, але талановита людина – талановита в усьому. У будинку багато ікон та подушок, вишитих яскравими нитками та бісером. Це все – роботи Надії, яким скоро тісно стане у будинку. Ви можете собі уявити, що першою роботою дівчини стала ікона, яку вона вишила бісером, не маючи при цьому схем та малюнків, а брала все виключно із власної уяви? І досі всі роботи - витвір її фантазії і жодна з них не повторюється. Для того, щоб вишити ікону, Надія витрачає всього п’ять днів, що для мене, наприклад, нереальний строк. Цікаво, що в процесі свою роботу нікому і ніколи не показує, бо каже, що тримає ідею в голові, а як вже побачить хтось, то може і докорінно змінити задум роботи. І на замовлення не вишиває – просто дарує свої роботи, кількість яких не пам’ятає, та, судячи з усього, їх не один десяток. Для Наді це настільки звична справа, що вона дивується питанню про можливість вести гурток для діток, адже вважає, що не вона одна створює таку красу. Так, не одна, але таких одиниці, якщо оцінювати роботи. Маю надію, що у недалекому майбутньому її роботи будуть предметом гордості будь-якої виставки або ж прикладом для наслідування для тих, кого вона залюбки вчитиме цій справі.
Та і це ще не все. Як і її батьки, дівчина не сидить без діла і ніколи не спиняється на одній справі. Вона висаджує квіти і чудово готує українські страви, при чому, рослинами вона завжди і з усіма ділиться, а стравами любить частувати гостей. Знаючи, наскільки важливе в житті піклування, Надія й сама дбає про слабших: якось приїхавши із навчання, дорога до якого і самій давалась нелегко, дівчина привезла додому підбитого голуба, який жив у неї довгий час. Ким буде через років п’ять – не знає, адже ніколи не загадує наперед, що станеться із нею у майбутньому.
Весела, відкрита, сильна та не на жарт цілеспрямована – вона і повинна бути прикладом для сучасної молоді, яка, маючи усі блага і можливості, знаходить час для нарікань та поразок. Та й не лише вона – вся родина, тому що ця історія – не вихваляння чеснотами, а звичайна розповідь про звичайних людей, яким від початку дається долею порівну з іншими, а може і того менше. Але ж кожен бере від життя, те що хоче, а віддає те, що може. Якщо всі ми почнемо віддавати більше, ніж отримуємо, а будні присвятимо справі життя, то, цілком можливо, що у далекому майбутньому і про нас напишуть кілька добрих рядків, назвавши героями нашого часу.

Анастасія Старовойт


  Запитання надсилайте за адресою: lugini_rda@ukr.net  
  ©2006 Лугинська районна державна адміністрація Житомирської області
©2006 створення сайту ПоліссяNet ISP